Познайомились вони так. Навесні 1762
року Григорій Савич Сковорода, якому невдовзі мало виповнитися сорок років, повернувся до Харкова, щоб
відновити викладацьку роботу в колегіумі.
Ймовірно, саме тут приятель Сковороди протоієрей Петро
Ковалинський розказав філософу про свого сімнадцятирічного племінника — студента класу богослів’я
Харківського колегіуму Михайла Ковалинського — і попросив звернути на обдарованого юнака свою
увагу.
Григорій Савич пішов до колегіуму і розшукав там Михайла. Це була дружба з першого
погляду, яку наставник і учень пронесли крізь довгі роки свого життя. Людина, яку ловив світ і не міг
зловити, все ж впіймалась — Сковорода потрапив у м’які тенета дружби. Але вони не сковували філософа, а,
навпаки — сповна розкривали усі багатства його духу.Кілька років Сковорода викладав у класі синтаксими, де
був і Ковалинський. Натура Сковороди-ментора була така, що всіма скарбами свого серця він щедро ділився зі
своїми учнями, стаючи для них не тільки вимогливим вчителем, а й щирим другом, бо дружба була однією з
найвищих цінностей для філософа.А ви ж знаєте оте відчуття, коли перед друзями стаєш одночасно і сильним, і
вразливим?
Перед друзями не ховаються і не кривлять
душею, бо вони бачать нас наскрізь. Саме друзі найкраще можуть розповісти про нас справжніх. Тож не дивно,
що улюблений учень і найдорожчий друг Сковороди Михайло Ковалинський став біографом філософа, зберігши дуже
багато цінних спогадів про Григорія Савича.
Саме з Михайлом Сковорода ділився тими філософськими
думками, які згодом з’являться в його трактатах, а листи до учня повнив неймовірною ніжністю і симпатією.
Якщо ж хочете ви спершу відкрити для себе нового друга, читайте цей маршрут і напишіть йому лист в кінці.
Надіслати лист CавичуАле Сковорода рішуче відмовляє одному
посланцю Томари-старшого за іншим, пам’ятаючи пиху і зверхність колишнього пана і не бажаючи терпіти
приниження знову.
Довелось старому Томарі йти на хитрість: сонного Григорія Савича обманом
привезли до пана. І що ж він побачив? Замість зарозумілого пана Сковорода зустрів прихильну і гостинну
людину, тому зрештою вирішив залишитись у Томари на довгі чотири роки.
«Сковорода не погоджувався, знаючи
забобони і його самого, а тим паче його рідні, але один приятель, упроханий від Томари, обманом привіз його
в село до того вночі сплячого. Старий Томара був уже не тим гербованим вельможею, але ласкавим дворянином,
який хотів цінувати людей за їхню внутрішню достойність. Він обласкав його дружньо, прохав бути його синові
другом і наставляти його в науках. Любов і щира поведінка завжди діяли на Сковороду сильніше за все. Він
залишився в Томари із сердечним бажанням бути корисним, без угоди, без умов».
«Я знаю, така вже моя вдача, що в стані великого гніву я відразу ж стаю лагіднішим навіть щодо своїх найлютіших ворогів, як тільки помічаю хоч би найменший вияв прихильности до мене. А як тільки помічаю, що хтось мене любить, я готовий віддати йому половину днів мого життя, якби це було можливо й дозволено».
«Усамітнення спонукає до роздумів. Отож,
Сковорода, осівши в селі й поклавши докуку необхідних потреб на плечі любого пана, який і сам полюбив його,
забезпечивши себе його щирістю, віддався любомудрію, тобто пошукам істини.
Часто у вільний від роботи
час він рушав у поля, гаї, сади, щоби міркувати. Рано-вранці його супутницею в прогулянках бувала йому зоря,
а діброви — свідками його радощів. Літа, душевні обдарування, природні нахили, житейські потреби кликали
його по черзі прийняти якийсь певний стан життя. Марнота і численні клопоти світу здавалися йому морем, що
безугавно розбурхане житейськими хвилями і завжди стоїть на заваді тому, хто плине до пристані душевного
спокою».
Цей текст показує, як філософ цінував
свого учня і як переймався його подальшою долею, бажаючи молодому Василеві всіляких успіхів.
Сковорода
продовжував підтримувати свого учня і тоді, коли той подорослішав і почав самостійний життєвий шлях, давав
йому мудрі поради і втішав у часи душевного сум’яття.
«Увесь час перебування в Томари
Сковорода віддавав навчанню його сина словесних наук і мови, а себе самого — благочестя та самодостатности.
Нарешті, його молодий вихованець мусив вступати в інше коло занять, гідних світу й роду, а Сковороді
доля приготувала знання здалеку».
Єпископ білгородський і обоянський
Йоасаф Миткевич разом із Гервасієм Якубовичем запрошують Григорія Сковороду на вчительську посаду до
Харківського колегіуму — викладати поезію.
Сковорода був вимогливим і люблячим вчителем, і викладати
піїтику в колегіумі йому сподобалось.
«Незвичний спосіб його думок, навчання й життя швидко привернув до нього увагу всієї тамтешньої громади. Він одягався пристойно, але просто; його їжа складалась із зілля, плодів, молочних приправ, а споживав він її ввечері після заходу сонця; м’яса й риби не їв не з марновірства, а за своєю внутрішньою схильністю; для сну виділяв зі свого часу щонайбільше чотири години на добу; вставав до зорі й, коли дозволяла погода, завжди ходив пішки за місто прогулятися на свіжому повітрі й у садах; повсякчас веселий, бадьорий, легкий, рухливий, стриманий, цнотливий, усім задоволений, благодушний, найнижчий перед усіма, охочий до слова там, де не змушуваний був говорити; схильний із усього виводити повчання; поштивий до людей усякого стану; відвідував недужих, потішав смутних, ділив останнє з бідняками, обирав і любив друзів за їхнім серцем».
Єпископ же підбурив Гервасія Якубовича
вмовити мислителя прийняти-таки чернечий сан, думаючи, що монаший спосіб життя добре пасуватиме до
аскетичної вдачі Григорія Савича.
Але він помилився: філософ різко відмовився, не бажаючи
«примножувати число фарисеїв». Конфлікт цей закінчився тим, що Григорій Савич припинив викладати в
Харківському колегіумі й негайно подався в село Старицю в околиці Білгорода.
«Чутки про його незвичне життя та
повчальні розмови приваблювали багатьох, хто шукав із ним знайомства. А він, відвідуючи декого в селах,
задумав завітати й до Харкова. Один із тих, хто познайомився з ним і став його приятелем, прохав, щоб коли
він буде в Харкові, познайомився з молодим чоловіком, який там навчався, і не залишив би його без доброго
слова.
Сковорода приїхав до Харкова й жив у своїх знайомих уже кілька тижнів. Одного разу він прийшов
у гості в училище, й побачивши декількох незнайомих йому людей спитав, чи нема, бува, серед них такого-то,
племінника N.N. Той молодий чоловік якраз був там, і знайомі Сковороди сказали, що ото він і є. Сковорода,
глянувши на нього, полюбив його — і полюбив до самісінької смерті».
Але не завжди між Сковородою та його улюбленим учнем панувало розуміння — їхні відносини навряд чи були суцільною ідилією. Душу юнака не раз облягали сумніви, бо досі його вчили зовсім не так, як те робив Сковорода.
«…любив його серце, але цурався його думок, поважав життя, але не міг збагнути його міркувань, шанував чесноти, але тікав від його думок, бачив чистоту звичаїв, але не визнавав правоти його розуму, хотів бути його другом, але не учнем».
Та й сам мислитель прагнув бути не
приємним, а корисним у своєму наставництві, а для цього він мав бути різним — і жорстким, і щирим, і різким,
і відданим. Тож хоч і не відразу, але поступово Михайло Ковалинський уповні сприйняв тривалу життєву науку
Сковороди.
Мислитель надзвичайно любив своїх учнів, але не робив їм ніяких поблажок, щоб вони самі
ставали на крило й осягали духовні скарби не його, Сковороди, а своїм власним розумом. Тому учні філософа
навіть після його смерті сповідували Сковородинські принципи: «сродности», істинного щастя, вміння
розрізняти справжнє й фальшиве. А також вчилися бороти той «дух неситости», який жене людину до все нових і
нових марнославних здобутків, а душу її невпинно вихолощує та занапащує.
«І його друг почав давати місце в думках
і в серці своєму його поглядам та правилам і непомітно опинився на світлому шляху чистого розуму та
спокійного духу».
Спочатку його кар’єра йшла вгору, але
потім його спіткали важкі удари долі: смерть малого сина, потім втрата усіх високих столичних посад через
наклепи недоброзичливців...
Після цих негараздів Михайло поїхав до свого маєтку в селі Хотєтовому
неподалік від міста Орла і там спробував зрозуміти, в який момент у його житті щось пішло не так, де саме
він схибив, що все покотилось шкереберть. Він згадував повчання свого вчителя і усвідомлював, що багато в
чому він від них відступив, занадто захопившись зовнішньою мішурою. А саме від цього чи не найбільше
застерігав його Сковорода!
Ковалинському було гірко і розпачливо, і він щосили намагався знайти
розраду в мудрості Григорія Савича. А на початку 1790-х Михайло запрошує Сковороду до себе, хоча й знав за
проблеми зі здоров’ям свого наставника.
Влітку 1794-го мандрівний філософ здійснив останню у своєму
житті подорож до улюбленого учня та друга.
Коли Григорій Савич прибув до Хотєтового, місцева знать
прагнула з ним познайомитись, навіть один молодий чоловік із середовища орловського начальства намагався
завоювати прихильність видатного мислителя.
Але Сковорода був дуже вибірковий у спілкуванні: він не
хотів марнувати сили, яких і так було мало, на малозначущі компанії, тож більшість часу він проводив у
товаристві дорогих його серцю людей.
На жаль, час працював проти Григорія Сковороди, і його здоров’я
погіршувалось. Тому він вирішив повернутися до України й 26 серпня 1794 року вирушив із Хотєтового до вже
рідної Слобожанщини. Михайло Ковалинський навіть пропонував грошей на випадок, якщо хвороба серйозно
загостриться і філософ потребуватиме допомоги. Але Сковорода відмовився від презренного металу, кажучи, що
Бог дасть йому все необхідне і влаштує все найкращим чином. На прощання Григорій Савич обняв Ковалинського і
промовив останнє батьківське напучування: «Можливо, ніколи я вже не побачу тебе! Пробач! Пам’ятай завжди в
усіх пригодах твоїх у житті те, що ми часто казали: світ і пітьма, голова і хвіст, добро і зло, вічність і
час. Дух мій визнав тебе найздібнішим прийняти істину і любити її».
«Багато хто з околиць того міста,
почувши, що Сковорода, прибув до свого друга, хотів побачити його, а дехто задля того навіть приїхав у село
Хотетове.
Один молодий чоловік з орлівської управи підійшов до нього й вітаючись сказав:
—
Григорію Савичу! Прошу полюбити мене.
— Чи можу полюбити вас? — відповів Сковорода. — Я ще не знаю.
А інший з того самого кола, бажаючи завести з ним знайомство, казав йому:
— Я давно знаю вас за
вашими творами; прошу ж удостоїти мене й вашого особистого знайомства.
— Як вас звати ? — cпитав його
Сковорода.
— Моє імʼя та прізвище N.N. — відповів той.
Cковорода зупинивсь, подумав і сказав
йому:
— Ваше імʼя не скоро ляже мені на серце.
Простота життя, високість знань,
найвеличніший і довголітній подвиг Сковороди у справі любомудрія роздирали ризу лицемірства велемудрих і
оголювали їхню порожнечу. І вони, прикриваючи свою заздрість і наготу серця листям співчуття, казали іншим:
“Жаль, що Сковорода ходить без істини і не знаходить її!”.
У той час, коли він був увінчаний знаменами
істини, вони, обвішані знаменами спокус, гордо і безсоромно виступали під личиною істини».
«Коли що-небудь турбує твоє серце, повідай другові. Якщо не ділом, то порадою принаймні допоможемо тому, хто страждає. Про ці три речі повідом мене в найкоротших словах. Я знаю, що тобі бракує вільного часу. Бувай здоровий, мій любителю муз! Тим часом із великим нетерпінням жду твого листа. Твій Григорій Савич».
Де голосом народного артиста України Олексія Богдановича оживають мудрістю сповнені рядки, інсценовані й поставлені майстринею радіодійства Наталією Коломієць.
Виберіть один або декілька параметрів доступності: